Полотна картин будуть жити віки,
І гідні безсмертя не щезнуть рядки,
І скульптор в героях своїх буде жить,
І музиці плинуть до нових століть

Л. Колосникова.

“Сьогодні, на зламі століть, думаємо, як нам бути, жити далі. Зрозуміло, без мистецтва, поезії не уявляю руху в майбутнє”, - писав відомий український поет і громадський діяч Іван Драч. І хоч наше буття сьогодні не однозначне, але в житті кожної людини завжди виникає, крім потреб буденних і прозаїчних, ще й потреба духовна. Недаремно в Святогірськ їхали, їдуть і будуть приїжджати багато людей: одні - відпочити, інші - помолитись Богу, а ще декотрі - поклонитись земній красі на берегах Сіверського Дінця. Та є ще люди, які бувають тут, щоб зачерпнути натхнення для своєї творчості, немає значення - літератори це чи актори художники чи композитори.

Якось знаний донецький письменник Павло Байдебура у розмові зі мною сказав: “Святогір'я без перебільшення можна назвати своєрідною літературною Меккою. Я не знаю жодного донецького письменника, який би не відвідав цей благословенний куточок, не збагатився тут творчою наснагою, а потім з новими силами і творчими задумами сів за стіл і написав новий твір, нерідко й про самі Святі Гори. Я сам, грішник, написав тут, у санаторії, повість “Таємниця степового шурфу” та оповідання “Крихта”, мав плани на інші твори”.

Не менш відомий донецький письменник Іван Костиря якось розповідав, що без Святогір'я та його людей він, мабуть, не зміг би написати роман “Бедлам” в семи книгах, а ще раніше - кілька повістей, події яких часто пов'язані з нашим містом.

У романі “Журавлиний крик” (написаний в 1968 році, а опублікований через двадцять років) львівський письменник Роман Іваничук показав Російську імперію другої половини XVIII століття, знищення Запорізької Січі, арешт і заслання її останнього кошового Петра Калнишевського на Соловки. У романі є окремі описи подій у Слобідській Україні, в тому числі про конфлікт у Святогірському монастирі між російськими офіцерами та запорожцями. До речі, 4 вересня 1993 року письменник, перебуваючи в Слов'янську, відвідав Святогірськ і познайомився з його історичними місцями.

А вірші донецького поета, почесного громадянина Святогірська Бориса Бєлаша нашим читачам добре відомі, адже багато з них, особливо в збірках “Живая тайна Святогорья”, “Молчание добра” та “Поклон”, дихають любо в'ю до незвичайної краси природи нашого краю, до його людей. Автор присвятив деяким святогірцям ряд своїх поезій. Тому, певна річ, і мав повне право сказати: “Сколько раз душевно издерганный извечной суетой я приезжал сюда подышать воздухом детства, бродил по опавшей листве, стоял на берегу Донца, слушая великое молчание догоравшого заката. И откуда знать, что меня исцеляло: живая близость берез ли, богатырских дубов,а может, кажущаяся отчужденность монастыря на отвесном утесе? И каждый раз, покидая Святогорье, невольно ловлю себя на обостренном желании возвращаться к родным мостам думами й сердцем...”

Зрештою, В.І.Немирович-Данченко у книзі нарисів і вражень “Святые Горы” (1880 р.) мав рацію, коли писав: “Монахи вибрали собі найкращі місця. Найчарівніші, наймальовничимі. Засновники обителі безсумнівно були поетами. У цьому солов'їному царстві вони взяли собі найпривабливіший куточок”.

Своє захоплення місцями над Сіверським Дінцем залишили також І.Бунін, П.Гулак-Артемовський, М.Каронін-Петропавловський, А.Муравйов, М.Петренко, С.Сергєєв-Ценський, О.Стороженко, Ф.Тютчев, М.Ф.Чернявський, А.П.Чехов та багато інших.

Ще в другій половині XVII століття у Святі Гори неодноразово приходив український мандрівний поет і філософ Г.С.Сковорода, а значно пізніше - поет і етнограф І.Манжура. Він 1873 року в тодішньому селі Банне записав велику кількість перлин усної народної творчості. Корифей українського професійного театру, режисер, актор і драматург М. Кропивницький під час виступів в Слов'янську в 1889 та 1893 роках приїжджав зі своєю театральною трупою в Святі Гори. Цей факт підтверджує родичка видатної української актриси Л.Ліницької М.Бокитько-Яроцька. А син Марка Лукича стверджує, що коли в 1902 році відзначалось 25-річчя Слов'янських мінеральних вод, його батько також перебував серед почесних гостей. Батько і син їздили у Святі Гори. Тут добре відпочили, віддали належне монастирській кухні, плавали човном по Дінцю. Тоді ж Кропивницький-батько робив замальовки краєвидів, тутешніх ченців і прочан.
У 1928-30 роках наш земляк, син донецького краю, видатний поет-лірик Володимир Сосюра працював у Святогірську над поемою “Мазепа”. Літературознавець Г.Костюк, який, до речі, деякий час жив в окупованому фашистами Слов'янську, у своїх спогадах твердить, що в кінці двадцятих і на початку тридцятих років в журналах “Життя і революція” та “Літературний ярмарок” були опубліковані невеликі уривки з цієї поеми. Він пише: “На прохання слухачів (Сосюра) читав уривки з поеми. На все життя запам'яталася строфа з монологу Мазепи:

Народе мій! В твоїй журбі
Невже нема чого робити?
Невже судилося тобі
Рабів і зрадників плодити?”

З раннього дитинства відомий український письменник і перекладач Василь Мисик часто любив приїжджати на відпочинок, а пізніше й для творчої роботи в Святогірськ. І, очевидно, в двадцятих роках написав вірш “У Святих Горах”, про який його земляк Іван Костиря відгукнувся досить об'єктивними думками: “Перед нами в скупых, но выразительных картинках проходит вся история попранного, поруганного в XX веке Свягогорского монастыря:и то, сколько паломников было сюда раньше, что стерли пороги каменные, и что с приходом революции пробили пулей святого Николая на вратах, и что призраки тех, кто покоится на монастырском кладбище, спускаются с гор, немо оглядывают запустелый двор монастыря и удаляются восвояси; да и святые ворота уже зарастают, как, должно быть, и тропы, исстари ведшие отовсюду к святой старинной обители на Северском Донце, в Святых Горах; и святотатство тогдашнее проступает в стихотворении: в тамошнем Успенском соборе сначала разместили комсомольский клуб - “вогні яскраві у високих вікнах собору, у лункім комсомольськім клубі”, а потом кинотеатр. В ту пору честным литераторам уже трудно было говорить правду, высказывать истинные чувства, писать жизнь как она есть. И нужна была отвага, любовь к отчей земле, ко всему, что на ней было свято от деда-прадеда”.

Хай вибачить читач за простору цитату. ЇЇ наведено, щоб можна було уявити, в якому стані перебував Святогірський монастир після його закриття, адже в художній літературі того часу правдивішого твору, як “У Святих Горах” В.Мисика, мабуть, не знайти. Хоча й тоді Святогірськ відвідували багато письменників.

Значно пізніше Святогірську присвятили свої твори поети Ю.Андрущенко, П.Безпощадний, Д.Білоус, С.Жуковський, О.Іонов, А.Кравченко, Б.Котов, Г.Мороз, В.Соколов та інші. У боях за наше місто брали участь і написали свої твори А.Дімаров, О.Левада, С.Маршак, І.Мележ, В.Некрасов, М.Упеник, П.Усенко, Г.Шутенко. Цей перелік можна продовжити.

На особливу увагу заслуговують наші поети-земляки, члени Національної спілки письменників України Лідія Колосникова, Володимир Міщенко, а також автор двох поетичних збірок - “Росава” та “Вічні косарі” - Анатолій Мироненко, поет і художник Віктор Продан.
Лідія Колосникова у Святогірську народилась, вчилась у школі, пережила багато важких років воєнного і повоєнного лихоліття, тут розпочала трудову і поетичну діяльність. Наполегливість і талант дали свої наслідки: 1954 року вийшла її перша збірка віршів “З ліричного зошита”. А весь доробок Лідії Морисівни - 14 книг. Про її вірші Павло Тичина сказав:

“Читаю Ваші збірки поезій. Там є сильні-пресильнющі художні речі, які давно заслуговують бути вставленими в хрестоматії, читанки, декламатори, а також заслуговують бути покладеними на музику, а ще бути перенесеними художниками на окремі картини свої”.

Святогірцеві Володимирові Міщенку також випали нелегкі дитинство і юність: батько загинув на фронті, у мами залишилось двоє дітей. Та вольова жінка зробила все, аби діти вчились, були доглянуті не гірше інших. Після закінчення десятирічки, в 1954 році, Володимир вчиться в Донецькому педінституті разом з Василем Стусом - поетом і дисидентом. Володимир згадує, що серед тих то мав неординарне мислення, був і студент-історик з Банного Віктор Абрамов, “котрий вразив мене різкими висловлюваннями про тодішній режим, про уярмлене становище України. На правах земляка він “просвіщав” мене, незрячого, страшними фактами геноциду українського народу, розповідав при численні злочини більшовицької влади... Від нього я дізнався, що в нашому інституті перед цим навчався Іван Дзюба, якого поважали за розум та порядність і студенти, і викладачі..., зі своїми однодумцями я розмножив працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і розповсюджував її серед літераторів та журналістів, один з машинописних примірників потрапив до рук працівників КДБ... Пішли обшуки, звільнення з роботи...”

Серед талановитих українських художників. які пов'язали свою творчість зі Святими Горами, слід обов'язково назвати Сергія Івановича Васильківського (1854-1917). Він народився в Ізюмі, 1885 року успішно закінчив Академію мистецтв в С.-Петербурзі. З-під його пензля виходить багато творів на теми героїчного минулого України: “Козаки в степу”, “Уманський козак Іван Підкова”, “Задунайський запорожець”, “Козача левада”, “А що мати скажуть?”. За картину “По Дінцю” С. Васильківський був нагороджений золотою медаллю і тривалою подорожжю за кордон.

Приваблював художника і Святогірськ. “Святогірський монастир”, “Види Святогірського монастиря”, “Святі Гори. Харківщина”, “Біля Святогірська”, “Святі Гори. Слов'янськ” - це його полотна. Відправною точкою на створення останньої картини автор обрав гору з боку села Тетянівки. Чіткість і спокійність тонів, зелені шати гір і ріка вражають глядача, маючи мало не сьогоднішній вигляд санаторію “Святі Гори”.

На мистецькій карті нашого міста є ім'я художника з Прибалтики, засновника латвійського реалістичного пейзажу Юлія Яновича Феддерса (1838-1909). Він також закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Його роботи користувалися великою популярністю. Досить сказати, що картину “Смерч” купив перський шах. Найбільш визначні полотна Феддерса: “Пейзаж з громовим небом”, “Руїни у Ліфляндії”.

Проживаючи в Харкові та Бєлгороді, Феддерс намалював багато пейзажів та етюдів Сіверського Дінця: “Крейдяна гора”, “Річка Донець біля Святих Гір” (1882 р.), “Святі Гори поблизу Харкова” (1881 р.). Остання картина того ж року експонувалася на Академічній виставці в Петербурзі. Про неї схвально відгукнувся Рєпін: “Був на Академічній виставці у Петербурзі. Там є відмінні етюди, особливо один Феддерса “Святі Гори поблизу Харкова”.

Ю.Я.Феддерс похований у м. Ніжин Чернігівської області.

1892 року на художній виставці в Петербурзі була експонована картина художника І.А.Вельца, яка переносить увагу глядача на схід від монастиря - до села Богородичне. Тут знайомі краєвиди крейдяних гір, листяного і хвойного лісів, тихоплинного Дінця. Картина вражає своєю оригінальністю і масштабністю зображуваного простору.

Залишилися роботи про наші краєвиди і в художника Олександра Васильовича Гіне (1830-1880), котрий навчався в Московському училищі живопису і скульптури, а з 1850 по 1865 роки - він вільний слухач Академії мистецтв. Разом з художниками І.Шишкіним, Ю.Федцерсом та П.Джогіним перебував на острові Валаам, за пейзажі острова Гіне одержав три срібні медалі.
Знаний слов'янський краєзнавець О.Духін у газеті “Вісті” писав, що в Святих Горах художник бував неодноразово. “Поки що відомі дві роботи Гіне із зображенням Святих Гір. Одна знаходиться в експозиції Харківського художнього музею, а друга увійшла до аукціонного каталога. Пейзаж зроблено в тиху ранкову пору. Композиція не перевантажена архітектурними спорудами. Автор акцентує увагу глядача на загадково казкову скелю з Миколаївською церквою. Скеля... немов би пливе серед розкішного золотавого осіннього лісу. У воді Дінця ... відображується правий берег річки з його кучерявими вербами, червоними дахами одноповерхових будинків, захисним муром та двома гостроверхими вежами. На самій вершині - Фавор-гора, що поступово знижується на захід, серед дерев, як витязь у шоломі, біліє Преображенська церква, що чатує вільний спокій голубого бездонного неба”.

Коротку інформацію подають довідники про українського художника Михайла Степановича Ткаченка (1860-1916), який, як і попередні майстри, закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, а пізніше - Академію Кормена (Франція). Постійно проживав у Парижі. Часто відвідував Україну. Відомий як художник моря та сільських пейзажів. Бував у Святих Горах, про що свідчить його етюд “Башта Святогірського монастиря”. Робота знаходиться в приватному зібранні. Як твердить укладач “Календаря знаменних і пам'ятних дат Донецької області, 2000 рік” І. Гайдишева, “М. С. Ткаченко помер поблизу Слов'янська”.
Івана Петровича Кавалерідзе (1887-1978) - видатного скульптора і режисера, немає потреби представляти. Він автор пам'ятників княгині Ользі в Києві (1911), Т.Г.Шевченкові у Ромнах (1818), Артемові в Святогірську (1927) та кінофільмів “Злива”, “Перекоп”, “Коліївщина”, “Прометей”, “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Григорій Сковорода”, “Повія” та ін. Журнал “Україна” у некролозі писав про Івана Петровича: “Він був людиною широкої натури, глибоких знань, надзвичайної чулості серця. У своїй творчості йшов од правди життя, від максимальної виразності образів. Перший пам'ятник Шевченкові, перший у республіці театр, перша в країнікіноопера - усе це Іван Кавалерідзе”.

У Святогірську у нього склалися дуже теплі відносини з місцевими жителями. Під час роботи над пам'ятником Артемові він жив у 1927р. по вулиці Леніна, 52. Був добрим квартирантом, гостинним господарем. Розповідають, що перші глядачі, які побачили на горі пам'ятник, казали, що виглядає він “вуглувато”. Та задум скульптора вдався: з відстані Артем втрачав гострі форми і набував портретної схожості. 11 вересня 1927 року пам'ятник було відкрито. На урочистостях гостями були члени тодішнього уряду України, численні делегації з Донбасу та інших областей, військовий підрозділ з духовим оркестром.

І, нарешті, ще одна пам'ятна подія в житті міста-курорту. Як відомо, в 1954 році в тодішньому селищі Банне було встановлено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Його автора зараз уже ніхто не знає. Виконаний із залізобетону на повний зріст, він став великим подарунком жителям і гостям селища. Та під впливом погодних умов 1987 року почав руйнуватися. І якби не ініціатива тодішнього голови виконкому Слов'яногірської міськради Олександра Івановича Дзюби, пам'ятника великому Кобзареві у курортному місті не було б. А він домігся, що замість старого встановили погруддя Тарасові Григоровичу роботи скульптора О. П. Скоблікова. Автор 1929 року народження, родом з м. Дружківка. Зараз живе в Києві.

Роботи по встановленню пам'ятника Тарасові Григоровичу виконувалися силами ремонтно-будівельної дільниці під керівництвом І.П.Пащенка. Перші квіти Кобзареві поклали учні літературно-краєзнавчого гуртка місцевої школи 26 серпня 1988 року. Офіційного відкриття пам'ятника не було: власті міста Слов'янська не дали на це дозволу. А в травні 1989р. з нагоди приїзду до Слов'яногірська гостей з Донецька і в зв'язку з Міжнародним Шевченківським літературно-мистецьким святом “В сім'ї вольній, новій...” тут відбулося торжество. Виступаючі співали пісень, розповідали вірші Кобзаря. З поздоровленням присутніх на святі виступив відповідальний секретар Донецької письменницької організації поет Станіслав Жуковський.

Восени того ж року до середньої школи приїжджав ізюмський поет Олександр Іванович Саєнко. На прохання учнів гість тут же, біля пам'ятника, склав вірш-експромт:

На майдані Шевченка,
Біля нашої школи,
Сміх дитячий і неба
Голубе прямовисся.
До Дінця не приходив
Шевченко ніколи,
Та в серцях у гарячих
Навіки вселився.

...Мешканцям нашого міста звично бачити людей за мольбертами. Численні художники, професіонали й любителі, переносять на свої полотна рідкісні за красою краєвиди над Дінцем, давніші й сьогоднішні споруди монастиря - всього, що запало в творчі задуми митців. Відомий слов'янський художник Юрій Григорович Савченко - автор багатьох різножанрових полотен. Він показував на виставці в історико-архітектурному заповіднику Слов'яногірська свою картину “Крейдяна скеля Миколаївської церкви” (1995р.) У санаторії “Святі Гори” художник виконував настінні розписи, а також оформляв кілька стендів для літературно-краєзнавчого музею середньої школи. Його творчий доробок експонувався на численних виставках у Харковіта Києві. А в європейських країнах, у картинних галереях, зберігаються до 300 картин, у США - до 400 творів художника.

В останні роки дирекція історико-архітектурного заповідника постійно проводить художні виставки придбаних і подарованих художниками картин. Так що в Святогірську нині є повна можливість відвідувати виставки майстрів образотворчого мистецтва.

Варта уваги і творчість члена Національної спілки кінематографістів Валентини Іванівни Силіної. Вона відома як поетеса, тележурналіст і режисер. Родом з Єнакієвого, талановита жінка пов'язала, своє життя і творчість зі Слов'янськом. На деякі її вірші написано музику, їх виконують ансамблі “Слов'яночка” та “Червона калина” (останній - Київської області).

У дев'яностих роках уже минулого століття почала працювати на телебаченні. Фільми та окремі передачі Силіної стали дипломантами, лауреатами Всеукраїнських і міжнародних кінофестивалів у Києві, Луцьку, Сумах, Хмельнику і в своєму селищі Черкаському на Донеччині, її телерепортажі та фільми показували телекомпанії України та Росії.

Ось що Валентина Іванівна розповіла, зокрема, про роботу над фільмом “Кабальєро, Пчілка та Мамлюк”:
- Тема фільму досить проста. Троє вірних друзів - сільських хлопців - вирішили піти у Святі Гори на прощу. В одежі чумаків, спілкуючись рідною мовою. По дорозі вони зустрічають Русалку, Лукаша і Мавку. Розуміється, все закінчилось по-пригодницькому.але добре. Про що михотіли розповісти у своєму фільмі? Про доброту до мами й тата, до наших пращурів, до рідної землі.

Ще зауважимо: на 9 Всеукраїнському фестивалі дитячого і молодіжного кіно “Кришталеві джерела” слов'янська районна дитячо-юнацька студія “Жайвір” імені Леоніда Бикова (керівник В. Силіна) за фільм “Кабальєро, Пчілка та Мамлюк” стала дипломантом.

* * *

Двадцяті роки минулого століття позначилися в Україні бурхливим розквітом національної культури, в тому числі й на нашому молодому курорті. З ініціативи Василя Даниловича Різниченка в Банному був створений драматичний гурток. Дякуючи ентузіазму не тільки молоді, ай більш старших людей, аматори успішно виступали у відомих п'єсах українських драматургів І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького не тільки в Банному, а й у навколишніх селах.

А влітку допомагали акторам професійних театрів, які приїжджали на гастролі до будинку відпочинку. Мабуть, такий досвід і допоміг нашим землякам стати заслуженими артистами УРСР. Це І.П.Моровшик. Н.Ф.Тимошенко та С.Я.Харковецький. Виросли свої співаки, танцюристи і декламатори. Їх досвіді традиції продовжуються аматорами сьогоднішніх оздоровниць.

У селищі Банному (так до 1964 року називався Слов'яногірськ) у 1934 році успішно популяризував художню самодіяльність видатний педагог і письменник А.С.Макаренко. Тут перебувала вихованка колонії Клавдія Борискіна, яка пізніше стала відомою актрисою Харкова. Вона добрим словом згадувала тодішніх акторів М. Петрова, А.Крамова, Л.Скопіну, А.Янкевського та ін. Борискіна згадувала: “...вони вселили в мене віру в те, що я зможу стати актрисою. А.С.Макаренко, незважаючи на свою закоханість у театр, серйозно попередив мене про труднощі, які можуть зустрітись на моєму шляху”. Це справді було так.

Наш курорт не минали багато популярних акторів тодішнього Союзу. І лише окремі спогади про деяких з них залишилися у випадково збережених записах, фотографіях чи розповідях очевидців. Так, десь у другій половині 60-х років минулого століття у будинку відпочинку “Сонячний” разом з дружиною Світланою та маленьким сином Андрійком відпочивав талановитий співак України Анатолій Борисович Солов'яненко (1932-1999) - народний артист СРСР, лауреат Ленінської премії. Він досяг вершин світового оперного мистецтва. За своє творче життя виконав 18 партій в українських, російських та зарубіжних операх, в концертах - 22 українські народні пісні, а також пісні літературного походження на слова Котляревського, Шевченка, Франка, Руданського, Петренка, Забіли, Вороного та ін.

Під час відпочинку на нашому курорті А.Солов'яненко ніде не виступав, мало з ким спілкувався. Він приїхав сюди, щоб у тиші й спокої відпочити від усіляких турбот і суєтного життя в столиці, від постійного напруження під час гастролей по Союзу, а особливо під час зарубіжних виступів.

Поет Анатолій Кравченко присвятив улюбленому землякові вірш, у якому відзначив силу і талант видатного співця.

Находит песня путь к сердцам, -
Шахтерский сын поет на славу;
И коль народный, то по праву,
Поскольку из народа сам.

Про перебування популярного актора-сатирика і гумориста Аркадія Райкіна в Святогірську розповіла колишній головний лікар санаторію “Шахтар” Л. В. Радіна;

- Я добре пам'ятаю зустріч з великим актором хоча точну дату назвати не можу. Було це влітку десь 1966-68 рр. Приїхав Райкін на відпочинок в Слов'яногірськ не сам. Тоді з ним перебували ще молоді актори-сатирики М.Жванецький та Г.Карцев. Вони були в нього стажистами.

А.Райкіна на відпочинку опікали тодішній перший секретар Слов'янського міськкому партії В.І.Нестеренко та головний лікар санаторію ім. Артема В.М.Леонтьєв. Добре пам'ятаю, що Райкін жив на базі відпочинку заводу “Машмет”. Він багато купався, катався зі своїми стажистами на катері. Актор мав свій особливий режим дня: обов'язково удень спав, їжу йому готував кращий кухар санаторію за особистим замовленням актора, а потім відвозили машиною на базу.

На запитання, чим запам'ятався Райкін, Лілія Володимирівна відповіла: “Одного разу він запропонував нам поїхати на його концерт, що мав відбутись у Будинку культури НКМЗ. Ми, звичайно, погодились, а в дорозі, між містами Слов'янськ і Краматорськ, у машині лопнув скат. Спішно замінили. А.Райкін, щоб розвіяти наше хвилювання, розповів гумореску “Дільничний лікар”. Вона вразила мене життєвою правдою і художньою гостротою. На наше прохання ми іншим разом сфотографувалися...

У 1971 році гостею санаторію імені Артема була всесвітньо відома актриса театру і кіно Любов Петрівна Орлова. Про цей факт повідомив житель м. Красногорівка Марійського району В.Ф.Янкін, який саме тоді відпочивав у санаторії. Він згадує: “Одного разу культмасовик санаторію повідомив про приїзд Л. Орлової і запропонував виступити з привітанням популярної гості. Я любив кіно, добре знав творчий шлях знаменитої актриси і, звичайно, погодився. Наступного дня мене познайомили з кіноактрисою. Вона запросила мене допомогти вести програму зустрічі з відпочиваючими.

І ось ми на сцені. Любов Петрівна розповідає про своє життя і роботу в кіно. її оповідь супроводжувалась фрагментами з кінофільмів: “Веселі хлоп'ята”, “Волга-Волга”, “Цирк” та інші. Кіноактриса часто жартувала, сміялась, повністю оволоділа увагою і настроєм глядачів. А коли я від імені відпочиваючих прочитав свій вірш-подяку, вона потиснула мені руку, потім узяла зі столу рекламу із своїм портретом і написала на ній: “Поэту Виктору Янкину. Спасибо за стихи. 11.11.1971г. Любовь Орлова”.
Пам'ятною подією в житті міста-курорту був виступ видатного українського композитора, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії СРСР та премії імені Т. Г. Шевченка Платона Іларіоновича Майбороди. Він автор музики до ряду кінофільмів та драматичних вистав, багатьох масових пісень, серед них “Білі каштани”, “Пісня про рушник”, “Пісня про рідну землю”.
У Слов'яногірську знаменитий композитор виступав разом з Державною заслуженою академічною капелою “Думка”. Він розповідав про історію виникнення капели, про пісні, які композитор написав спеціально для неї, представляв головних співаків “Думки”. У перерві учні літературного гуртка місцевої школи звернулися до композитора, аби той залишив їм автограф. Платон Іларіонович люб'язно погодився і на поштовій картці зі своїм портретом написав: “Від душі бажаю членам літературного гуртка Слов'яногірської СІЛ успіхів у корисних справах і великих дерзань у пізнанні прекрасного. Щиро Ваш П. Майборода. 10 листопада 1968 р., м. Слов'яногірськ”.
5 лютого 1979 р. у цій же школі з шефським концертом виступили артисти Донецького театру опери і балету Е.Стадниченко та Г.Калікін. Особливо вразив своїм могутнім голосом Е.Стадниченко. Після кожного виступу його довго не відпускала вдячна дитяча аудиторія. Акомпанував акторам композитор, диригент і педагог С.В.Ратнер. А в перервах між виступами оперних співаків свої вірші дітям читав донецький поет Борис Ластовенко.
У 60-70 роки великою популярністю користувалась співачка Тамара Міансарова. На фестивалі в Сопоті (Польща) вона стала першою радянською співачкою, що одержала там “Гран-прі”. Тоді малі й старі добре знали пісню:

Солнечный круг, небо вокруг -
Это рисунок мальчишки.
Нарисовал он на листке
И написал в уголке:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!

У цій книзі вміщено фото артистки, яке вона подарувала місцевим старшокласницям, воно появилося в стінгазеті школи. Та наступного дня в колонці стіннівки залишилося лише пусте місце з підписом: “Тамара Міансарова - співачка Донецької обласної філармонії”. Коли актриса виступала в санаторії імені Артема вдруге, їй дівчата розповіли про пропажу. Гостя поспівчувала їм і знову подарувала свою фотокартку і теж зі своїм автографом.

На початку сімдесятих років у будинку відпочинку “Сонячний” з великим успіхом відбулася зустріч з народною артисткою України Раїсою Недашківською. Тоді вона знімалась у фільмах, грала у відомій драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки.

1 березня 1969 року відпочиваючі санаторію імені Артема приймали актора Київської кіностудії імені О.П.Довженка Сергія Сібеля. На той час він уже був добре відомим актором, адже знімався в багатьох фільмах: “Максим Перепелиця”, “Гроза над полями”, “Роки молоді”, “Катя-Катюша”, “Ракети не повинні злетіти”, “Загибель ескадри”, “Акваланги на дні” та інших. Молодому акторові було про що розповісти людям, спраглим на знання, про те, що діялось поза кадрами фільмів, у яких він грав.

З нашим містом пов'язана невеличка творча історія сучасної популярної серед молоді співачки України Руслани Лижичко. Вона в кінці літа 1999 року деякий час відпочивала на базі “Зелений гай”. А журналіст Б. Залізняк, беручи в неї інтерв'ю, в газеті “Літературна Україна” розповів: “Неможливо коротко представити співачку Руслану Лижичко. Але спробуємо. Співачка. Диригент. Продюсер. Розумна, енергійна, національне зорієнтована молода людина. Випускниця факультету хорового диригування Львівського музичного інституту імені М.Лисенка.

П'ятирічною дівчинкою одержала свою першу нагороду - Гран-прі на Львівському фестивалі “Золота осінь”. Лауреат Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики “Червона рута - 93”; лауреат Всеукраїнського телевізійного фестивалю популярної музики “Мелодія - 94”; лауреат П'ятого Міжнародного фестивалю мистецтв “Слов'янський базар”. Конкретизую: усюди - володарка Гран-прі”.

Руслана твердить, що пісня “Світанок” стала резонансною в її творчості, бо знайшла підтримку слухачів саме на сході України. Вона продовжує: “Навіть на “Русском радио”, що крутить тільки російськомовні пісні, на замовлення часто звучить мій “Світанок”. А далі вона сказала: “У Донецькій області є таке місто - Слов'яногірськ. Як епізод до кліпу увійшов фрагмент, де є монастир на скелях. Боже, яке це енергетичне, чудове місце!”

Пам'ятною подією в житті Святогірська було Міжнародне Шевченківське свято “В сім'ї вольній, новій...” 2002р. Вперше в історії міста, 22 травня, наш курорт відвідала офіційна представницька делегація Львівщини. Серед гостей був знаний слов'яногірцям дипломат і поет Роман Лубківський, який ранньою весною 1961 року відпочивав у санаторії імені Артема, а 3 січня 1969 року на зустрічі з письменниками міста Львова подарував нашим школярам свою збірку поезій “Громове дерево” з автографом: “Дорогим друзям - членам літературно-краєзнавчого гуртка Слов'яногірської школи - на щастя, на здоров'я, на добре новоріччя”. У Святогірську львів'яни відвідали пам'ятник великому Кобзареві, поклали квіти і сфотографувались з групою дітей.

Ясна річ, що літературно-мистецька історія Святогір'я досить багата і різноманітна, але ще дуже мало вивчена. А пропонована шановним читачам збірка - лише перша спроба в якійсь мірі задовольнити спраглих до пізнання багатої мистецької минувшини рідного міста.

Користуючись нагодою, висловлюю велику вдячність письменнику І. С. Костирі (м. Донецьк), завідуючій відділом культури міськвиконкому С. М. Сорокіній, директорові Центральної міської бібліотеки В. О. Баштовій (м. Слов'янськ), художнику і журналісту О. С. Кисловській ( м. Дружківка), старшому науковому працівникові Слов'янського краєзнавчого музею А. В. Шамраєві, які допомагали мені в роботі над книгою “Муза Святих Гір”.

Іван Овчаренко